До моменту закінчення навчання Васильєв вже познайомився з рядом художників і став своїм в їх середовищі. Особливо близькими були відносини з В. В. Крамским, взяли його під дбайливу опіку, і з В. І. Шишкіним, з яким він постійно працював на натурі. Спілкування і дружба з цими чудовими людьми і художниками стали головними життєвими і професійними університетами початківця живописця.
Крамськой, Рєпін, Шишкін любили цього здібного юнака. Відзначали його поетичну рідкісну “музичну” натуру. Всі труднощі Федір долав ніби граючись. Вражаючи всіх друзів і недругів артистичністю кисті. Щось зачаровує було в його природному відчутті валера – гармонії тону і кольору.
У юнацьких роботах Васильєва помітна тяга до романтичного сприйняття природи. У цих картинах більше дії, ніж настрою; художник лише починає своє відкриття світу.
Багато малюнків уявлялися їм як заготовки майбутніх картин. Не випадково вони часто окреслювались рамкою, а іноді художник малював і пишну велику раму, представляючи загальний вигляд майбутньої картини.
Найчастіше у своїх пейзажах Федір Васильєв зображував природу в очікуванні зміни нею свого стану. Щире співчуття всім найтонших змін і самому диханню природи дозволяло йому передати її внутрішнє одухотворення. Сам він, ділячись особистим, писав, “що любов до природи для нього дорівнює любові до Бога”.
Художник інтуїтивно шукав новий живописний підхід до передачі мінливого колірного ладу природи. Цей шлях шукань Васильєва зустрічається в ряді його робіт. Серед них своє місце займає і етюд “Березовий гай до вечора”, ймовірно написаний ним влітку в Тамбовської губернії.
Картина написана, на відміну від багатьох інших праць цього часу, широко криючим прийомом живопису, як би прагне вловити світло предвечернего сонця, змінила колір зелені і підкреслено виділив на березах білизну оголених гілок. Прийняте тут композиційне рішення картини вже само собою висунуло на перший план пейзажний лад створюваного образу з переданим в ньому прекрасним моментом стану природи в годину згасаючого літнього дня. Гармонією золотистого предвечернего світла і м’яких закатних фарб, озаривших високе небо та крони дерев у затіненій кам’яної огорожі, розкрито художником загальна колірна гамма цього поетичного пейзажу, як би стверджувальна собою вічну притаманну природі мінливу кольоровість.
На картині, як це зазвичай буває, немає авторської підписи, але за її нижньому краю Іван Крамськой зробив напис: “Этюдъ Ф. Васильєва свідчу В. Крамськой”. Таке посвідчення авторства знадобилося, коли художника вже не було в живих, а його картини й етюди користувалися неймовірно великим успіхом у любителів мистецтва; за справжні роботи Васильєва видавалися пейзажі, ніякого відношення до нього не мали. Посмертна виставка художника, улаштована в Петербурзі стараннями Крамського і відкрита взимку 1874 року, привернула до себе величезну увагу. Всі картини виявилися розпроданими ще до її відкриття.
