Мистецтвознавці вважають цю картину першим великим сюрреалістичним полотном Ернста. Задум її народився у художника, коли він побачив на фотографії в антропологічному журналі величезну африканську кошик для зерна. Натхненний прикладом де Кіріко, який поєднував на своїх полотнах здаються не поєднувані предмети, і відштовхуючись від ідеї Фрейда про свободу асоціацій і підсвідомому, Ернст створив незвичайний, що б’є по нервах глядача шедевр.
Ця напружена картина одночасно відштовхує і притягує погляд. На полотні ми бачимо величезне страшне створення, схоже одночасно на слона і танк. Воно рухається, грізно блискаючи металевими бивнями і рогами, немов позбавлений голови манекен. Целебес – це острів в Індонезії, що нагадує своїми обрисами фігуру слона, а назва картини, за словами самого Ернста, взято з шкільної лічилки, де є такі слова: “Слон з Целебеса, схожий на біса”. “Целебеса” Ернст написав, ще не будучи “формальним” сюрреалістом.
У 1921 році він жив у Німеччині, але душею вже був у Парижі – там, де тільки починалося сюрреалістичне бродіння, де майже нікому тоді невідомий Андре Бретон організував його, Ернста, виставку. Сам Ернст виявиться в місті своєї мрії лише через рік. А поки він живе далеко від однодумців і творить. Дивні, томливі образи рояться в голові. Перша світова війна, що закінчилася зовсім недавно, постійно нагадує про себе – металевої оскоминой, гулом у вухах. І “Целебес”, створений в цей період, має виразне мілітарне звучання. Гострі деталі, що стирчать у різні сторони, готові, здається, розірвати, розпороти полотно.
Рука манекена, піднята в наказовому жесті, обтягнута криваво-червоної рукавичкою. Далеко в’ється зловісний чорний димок – знак того, що десь на полі бою грюкають снаряди. На що схожий сам “слон” ? На протигаз, потреба в якому з’явилася саме під час Першої світової, коли тисячі опинилися вражені новітньою зброєю – газом. На солдатську каску, пофарбовану в захисний колір. На монстра, який і є сама неповоротка військова машина.
Монстр йде туди, куди манить його закривавлена рука безголового, білого, як дешевий гіпсовий пам’ятник на могилі, манекена. Чорні оченята броньованого чудовиська не виражають нічого. Він піде туди, куди накаже манекен. Але коли він вже набере швидкість, то зупинити її буде майже неможливо. Він занадто важкий для того, щоб повернути його в іншу сторону або назад. Можливо, в своєму невпинному русі він навіть не помітить свого нинішнього володаря – і розтопче його, пройде мимо, не озирнувшись.
Перша світова війна закінчилася. До початку Другої залишалося без малого два десятиліття. Між ними – перепочинок, відносно спокійні часи в житті Європи. Але чи такі вже спокійні, якщо все, що з’являлося нового в мистецтві, кричало про неблагополуччя світоустрою, суспільства, людини? Це нове турбувало спокійні, як стояча вода, уми обивателів. Воно змушувало їх дивитися на те, на що вони дивитися не хотіли. І вони категорично відмовлялися розуміти “це маячня”. Це були ті самі обивателі, що в недалекому майбутньому стали вітати один одного словами “Хайль Гітлер”. Ті, чиєю безвольності Європа зобов’язана “політикою умиротворення агресора” і мюнхенською змовою. Через двадцять років вони в реальності пережили всі жахи, які не хотіли дивитися, поки вони були всього лише галюцинацією, плодом хворої уяви божевільних художників.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)