На перший погляд в картині Ф. А. Васильєва немає нічого особливого. Але, насправді, вона несе в собі великий прихований філософський сенс. На картині зображено луговий пейзаж після минулого недавно дощу. За задумом автора пейзаж є символом складних колізій людської душі. У картині показано, як вищий світло просвітлює собою все те темне, ще не пробуджене, що є у світі. Час року на картині весна.
Автор зображує природу в яскравих відтінках зелені, які дуже чітко зраджують глядачам всю красу і жвавість молодого листя. Цвітіння – це, немов, початок нового життя, яку автор срамиться показати в своєму творі. Тільки у весняні місяці природа буває настільки прекрасною і чарівною. Тепер, після того, як пройшов дощ, лугові трави наїлося цілющою силою, і готові знову радувати своєю красою.
Якщо уважно придивитися, то можна помітити, що небосхил, ніби поділений на дві частини. На одній його половині ще видніються грозові хмари, на іншій – вже білі прозорі хмари вже купаються в променях тільки що виглянувшего сонця. Немов, злі і добрі сили зустрілися, і намагаються побороти один одного. Але добра сила перемагає, і темні хмари поступово розступаються, пропускаючи світлі хмари.
У невеликій річці можна побачити відображення неба, тому створюється ілюзія, що хмари існують одночасно і на землі і на небі. Це надає якусь цілісність всій картині. З’єднання в єдине похмурою і сонячної сторони дозволяє показати, що весняне протистояння холоду і тепла.
Весь твір дуже динамічно. Дивлячись на картину, виникає відчуття, що зараз хмари почнуть рухатися по небу, а лугові трави заворушаться від пориву холодного вітру.
