Ця картина цікава не тільки з точки зору мистецтва дитячого портрета у творчості Ренуара, але вона є і новий етап розвитку його живописного письма, названий в критиці “жетским” або “сухим”. Дивлячись на цю картину, здається, що Ренуар принципово відмовився від усіх прийомів, властивих імпресіонізму.
Чітка лінія, чіткий силует, малюнок, відпрацьований у найдрібніших деталях, повністю виключали будь-яку невизначеність барвистих плям. Всі фігури, предмети, окремі деталі, аж до червоних головок квіток і фігурної віконної ручки, намальовані і прописані Ренуаром з найбільшою ретельністю. Паркет підлоги виблискує відображеними в ньому ніжками стільців, дивани, столи. Стіни кімнати, служать фоном для портретних образів, вражають точним малюнком фільонок і ніш, передавальних рельєф стін будинку.
Вся композиція картини нагадує фреску, де майже по одній середньої лінії на всю ширину полотна розміщені три фігури дітей Берара, причому від лівої частини, витриманої в холодних синіх тонах, композиція переходить до правої частини, на якій посилюються теплі тони, аж до яскравої жовтої охри і помаранчевих і червоних фарб. Це рух кольору підтримується чітким, майже контурним малюнком фігур дівчаток, від розкинулася на дивані із книгою в руках десятирічної Маргарити до стоїть з лялькою чотирирічної Люсі, яка спирається на коліна своєї старшої сестри Марти.
Особи крайніх фігур повернені один до одного, і між ними не знаходиться місця для будь-яких композиційних випадковостей, які були властиві Ренуару раніше. Цей груповий дитячий портрет підкреслює особливість розвитку композиційної та живописної техніки Ренуара в середині 80-х років…”