Наприкінці 1764 року Харунобу випускає у світ эгоеми – ілюстровані календарі, надруковані в кілька фарб. Вони призначалися для членів товариства “Кикурэнся”, яке очолював Окубо Дзинсиро – друг і вихователь Харунобу.
Відмінність цих гравюр від усього, що було виконане художником раніше, полягала не стільки в техніці друку, скільки в інтерпретації сюжетів. У стилістиці і виборі супроводжуючих віршів ясно простежується прагнення перетворити “плебейське” мистецтво укійо-е явище, порівнянне з класичним мистецтвом періоду Хейан.
Досягти цього не вдалося, але вишуканість стилістики Харунобу задала тон розвитку гравюри на протязі усього XVIII і початку XIX століття. У другій половині XVIII століття у творчості таких майстрів, як Кітагава Утамаро, Торії Кіенага і Тосюсай Сяраку, народжуються нові варіанти бидзинга і якуся-е, що представляють собою послідовний розвиток ідей Харунобу і його оточення, в яке входили Кацукава Сюнсе, Иппицусай Бунт і Исода Корюсай.