“Портрет батька” можна зрозуміти, лише розібравшись у подробиці біографії Федотова: батько протирає окуляри, збираючись читати газету, і газета ця зовсім не проста – це, якщо вдивитися в дрібні, ретельно виписані буквочки, номер “Російського інваліда” від середи 13 грудня 1833 року, того самого дня, коли син був проведений в прапорщики, отримав перший офіцерський чин,- дні тріумфу батьківських сподівань. Портрет був написаний в Москві, коли Федотов отримав відпустку, вперше за три роки служби і нечувано тривалий, з 20 серпня по 20 грудня – “по домашним обстоятельствам” фактично ж заохочення подальшої роботи над картиною “Зустріч у таборі лейб-гвардії Фінляндського полку великого князя Михайла Павловича 8 липня 1837 року”, ескіз якої сподобався Михайлу Павловичу.
Можна сказати, що “Портрет батька” набагато примітивніше, ніж слід було б очікувати від Федотова в 1837 році: він кілька боязкий і навіть корявий. Однак таке відступ стоїть дорожче інших перемог. Ніколи ще він не поривався зобразити реального людини в подробицях займає його реального, нехай і незначного, справи і реальної ж обстановки – домашнього садка, куди старий, відчувши себе трохи краще, вийшов прямо в халаті і сів за простий стіл, на який поклав газету і виявився непотрібним теплий картуз. Ніколи ще він не вдивлявся в людини з таким пильним, як би уповільненим увагою і не силкувався, робея від відповідальності перед натурою, нехтуючи заученностью навичок, передати його точнісінько таким, яким він є, Тут в Федотове проглянуло щось несподіване – від іншого, майбутнього Федотова.
Андрій Іларіонович, був з простих. Мужицька прізвище його видавала – Федотов. “Федот, та не той”, “У всякого Федота своя турбота”. Солдат, рядовий Апшеронського мушкетерского полку з 1780 року, він брав участь чи не у всіх кампаніях і походах останніх двох десятиліть століття: у Молдові при облозі і взятті міста Хотина; в Кубане під час Шведської війни у Фінляндії, Польщі проти митних заколотників, Голландської експедиції на флоті в Балтійському і Німецькою морях в Англії та Голландії, де поранений пулею в ліву ногу, на французькому острові при корпусі Російських військ. І – поротий, колота, різана, стріляний, рубаний, обпалений – пробився-таки: в 1794 році вже унтер-офіцер, а в 1800-му офіцер, поручик, правда, у відставці. Йому б служити і служити, військову справу було єдине, що він знав і вмів, проте у відставку погнала остання рана. До того часу він вже був одружений, і не перший рік, на полоненої туркені, вивезеної з молдавської кампанії. З дружиною і однорічним сином Михайлом, що з’явився на світ десь по дорозі з армії, він у 1802 або 1803 році опинився в Москві, де вступив на службу секретарем Московської управи благочиння.
Невідомо, що сталося з жінкою, від якої до нас не дійшло навіть імені, – то чи не перенесла чужого їй московського клімату, то померла пологами, виробляючи в 1804 році на світ наступного сина Василя, то ще щось, але вже в квітні 1806 року Андрій Іларіонович, який став на той час вдівцем, одружився вдруге, на купецької вдови Наталії Олексіївні Калашнікова, уродженої Григор’євої. У тієї була вже своя дочка Ганна, ледве утворилася сім’ї виявилося, таким чином, відразу троє дітей. Ніби й досить, але, мабуть, сильно тягнуло батька до сімейних радощів, і один за одним пішли діти: Олександр, Олексій, Павло, Надія, Катерина, Любов. Однак немов рок якийсь висів над ними. Василь помер дев’яти років, Олександр народився хворим і кволим, а далі пішло і того гірше – Олексій і Надія померли, ледве встигнувши з’явитися на світ і отримати ім’я, а Катерина – на наступний рік після народження. Один тільки Павло народився 22 червня 1815 року, виявився здоровим і міцним, і на його майбутнє можна було сподіватися.
У матері залишався певний капітал, у 1810 році на нього купили дерев’яний будиночок у першому кварталі Яузской частини, за Хомутовскому провулку, під номером 80. Будиночок був маленький: чотири кімнатки, п’ять віконець по першому поверху і три по мезонін. Позаду будиночка розташовувався невеликий ділянку. В цьому домі давно вже стертому з лиця землі, і пройшли перші одинадцять років життя Федотова. 0 матері ми не знаємо майже нічого. Двічі була заміжня, народжувала дітей, померла від сухот. Як доля звела її з немолодим, тридцятип’ятирічним людиною, неулибчивим і самотнім, без гроша в кишені, без рідні, та ще з двома малолітніми дітьми на руках? Якими були її характер, зовнішність, звички, коло інтересів, відносини з оточуючими? 0 ній Федотов не повідав нам ні словом, ні натяком, ніби й нічого було згадати, немов її не існувало, ніби не залишила вона в ньому ніякого сліду. Батька Федотов описав і навіть частково пояснив – скупо, але ємко.
Своєрідний була його доля, своеобичен був його характер – сама одруження на полоненої туркені свідчила про натурі, здатної на вчинок, а шлях, пророблений їм, – про характер наполегливому і наполегливому. Життєві обставини викували і загартували цей характер. “Чесністю він володів безмерною; але вона, як у багатьох чесних людей похилого віку, які перенесли багато чого в житті, одягнена була в форми суворі, жорстокі, кутасті…”. Люди, подібні Федотову-батькові, не задовольняються тим, що сповідують якісь принципи, але вимагають того ж від оточуючих і в спілкуванні бувають надзвичайно важкі. Жорсткий і прямолінійний, вперто зберігала звички, нажиті солдатською службою, та ще відокремлений від сина величезної за тими часами різницею у віці, небагатослівний, не схильний до ніжності, втім, і не вміє, навіть якщо б і захотів, бути ніжним, батько все таки запав у пам’ять Федотова дуже глибоко.
