Радониця – язичницьке весняне свято для померлих; відбувався, за свідченням Іоанна Златоуста, на християнських кладовищах вже в давнину, звичайно у вівторок на Фоміній тижня. Спочатку поняття “Радониця” мало множинне значення і означало імена язичницьких родових божеств, хранительниц душ померлих людей, уособлювало шанування покійних; Радуницам і померлим приносили жертви на поховальних курганах, щоб душа покійника змогла насолодитися видовищем того повагу, яку їй надають живі.
Деякі дослідники слово “Радониця” не без підстави зближували зі словами “рід”, “предок”, інші бачили в ньому той же корінь, що і в слові “радість”, так як в Радоницу небіжчики призиваються зі своїх могил на радість Пресвітлої Воскресіння. Вся без винятку Русь поспішала в Радоницу на кладовища похристосуватися зі своїми покійними родичами, пригостити відійшли у вічність червоним яєчком та іншими стравами. Три-чотири яйця клали на могилу, а іноді і заривали в неї, розбивали об могильний хрест, тут же кришили їх або віддавали убогій братії на помин душі. Не обходилося, звичайно, без того, щоб закускою і випивкою, чиненими тут же на цвинтарі, живі не пом’янули усопших, – старослов’янська тризна, відмітна особливість російського народу.
Хоча вшанування пам’яті померлих, як би зберігають ще якусь таємничу зв’язок з живими, відбувається повсюдно на Русі і в усіх відповідних випадках, які не можна й перерахувати навіть, тим не менш Радониця як поминовенний день найбільш виділявся з-поміж інших, відрізняючись радісним настроєм поминальщиков. Може здатися дивним, яким чином смуток за тих, хто відійшов у вічність з’єднувалася з радістю, але це пояснювалося, по-перше, глибоким віруванням російського народу, що прийде час, коли всі мертві повстануть з могил, віруванням, подкрепляемим водночас фактом Воскресіння Христового, а по-друге, Червона Гірка – веселий весняний свято, пожвавлення природи, замиравшей на тривалий час року, налаштовував людини на веселий лад, спонукав забути на цей раз про сувору, безжальної смерті, подумати про життя, яка обіцяє і радість, і благо.
Ось чому до цього часу було присвячено більшість веселих і галасливих весіль, з їх характерними народними піснями, що супроводжуються співом “веснянок”. А слідом за цим весняним святом слідували і Семик, і Русалки, і Іван Купала і т. д. Після прийняття християнства свято Радониці отримав абсолютно новий зміст.
Православна Церква сповідує, що не лише православні угодники Божі, але і всі віруючі не вмирають, але живуть у Господі. Спаситель Своїм повстанням з мертвих переміг смерть і тепер переселяє своїх рабів лише до іншого життя – вічного. Тому померлі християни не перестають бути членами Церкви і зберігають з нею та з іншими дітьми реальне, живе спілкування. Це і відбувається в день Радониці. Після літургії здійснюється Вселенська панахида.
