Розгардіяш – Ян Стін

Розгардіяш – Ян Стін

Розгардіяш   Ян Стін

З першого погляду навіть важко зрозуміти, що відбувається на цій картині. Стін в черговий раз явив тут вміння перевернути все догори дном. На передньому плані ми бачимо розвеселе пару – добряче підпилого чоловіка і жінку, чия поведінка навряд чи можна назвати добрими.

Чоловік, по всій видимості, – господар будинку. Але хто така ця особа, яка сидить поруч з ним? Дружина? Навряд чи. На роль дружини більше підходить впала в п’яну дрімоту жінка, що сидить трохи віддалік. Коханка? Можливо. Хоча настільки близьке її сусідство з “законною” господинею дому викликає подив. Не менш ймовірно й таке припущення: ця дама – зовсім не “дама”, а якась алегорія безпутнім, розкішною не за коштами життя. Якщо уважно вдивитися в цю картину, стане ясно, що Стін показує в “Розгардіяші” не тільки даний безпутного сімейства, але і його дуже недалеке майбутнє. З кошика, що висіла на стіні, “визирають” милицю і брязкальце – атрибути вуличного жебрака. Не важко помітити також і різки – “інструмент”, яким карали волоцюг в Голландії XVII століття.

Сучасні глядачі найчастіше схильні бачити в “Розгардіяші” просто “веселу картину веселого художника”. Може бути, хто-то навіть вообразит собі, що майстер втілив в ній свої власні мрії про розгульне життя. Але писав Стін “Розгардіяш” не для нас, людей XXI століття, “глухих” на символи і алегорії, а для своїх сучасників, здатних бачити мораль, прихований за натяками. Працюючи над цим полотном, художник прагнув якомога правдоподібніше зобразити кожну деталь, щоб пробудити у глядача відразу до бездельной, марнотратною життя. Всякий предмет виписаний з неймовірною ретельністю.

Ми майже відчутний гладкі боки керамічного глечика, що стояв на підвіконні, відчуваємо, як хрумтять під ногами крихти рум’яних крендельков, відчуваємо запах лимонної кірки. Особливо “любовно” майстер виписує плетений кошик, що висить під стелею. В ній лежать предмети, які можуть стати в нагоді господарям будинку в самому недалекому майбутньому, якщо вони не одумаються і будуть продовжувати жити так само беспутно.

Світло, що падає з вікна, висвітлює кошик так, що нам видно кожен її прут. Кошик нависає над пирующими подібно до ножа гільйотини. Ось-ось вона впаде на їхні голови, і тоді нероби отрезвятся – але буде вже пізно.