Ця картина – не тільки шедевр Гойї, але й одне з вищих досягнень європейської історичної живопису, її парадигма. У ній відтворено реальну подію. Після битви на Пуерто-дель-Соль, що залишилися в живих іспанці були страчені в ніч на 3 травня біля пагорба Принчипе-Піо.
Але безумовна достовірність історичного факту втілена в загальнозначущий символ героїки і страждання, мужнього протистояння сліпий і жорстокою силою. Силі, позбавленої індивідуальності, бо ланцюг французьких солдатів анонімна – ми не бачимо їхні обличчя.
У групі ж іспанців індивідуальний кожен образ, кожен несе в собі цілий світ, трагічний і приречений. У картині навічно зафіксовано мить перед пострілом, воно знаходить тут тривалість, болісну і нескінченну.
Стоїть на землі ліхтар розділяє обидві групи, так що постаті французьких солдатів сприймаються як темні силуети, а яскравий нещадний світло осяває іспанських патріотів, живих і конаючих, потік крові, расстекающийся по землі, трупи і тих, хто зараз буде настільки ж нерухомий. Але поки ці люди, притиснуті невидимою і нещадною силою до схилу пагорба, сповнені високої напруги почуттів.
Воно досягає межі в центральній фігурі могутнього іспанця, кидає в обличчя солдатам слова гніву або прокляття. Жест його високо піднятих рук, викликає асоціації з розп’яттям, огортає всю групу приречених, а яскрава спалах білого плями його сорочки, спорящая з холодним світлом ліхтаря, осяває їх останні миті. За ними височіє пустельний пагорб, і далі, в глибині, на тлі темного неба видно обриси мадридських будівель і церкви – німих і байдужих свідків людської драми.
