Оголена жінка стоїть біля напівзруйнованої стіни з вікном-бійницею. З вікна назовні звисає клапоть тканини, що нагадує неживе тіло. Корпус жінки розгорнуто впівоберта до глядача. Вона напружено – це відчувається по її скутою позі – вдивляється в пустелю.
Простеживши напрямок його погляду, ми побачимо пагорби вдалині кілька химерних каменів і свічку самотнього кипариса. Кипарис у творчості Дали – незмінний символ течії і відліку часу. Час йде, і наближається майбутнє турбує незнайомку.
Вся атмосфера картини – будинок з облупленою штукатуркою, звисаюча з підвіконня тканина, жінка, немов намагається сховатися під покровом стіни від лякаючою невідомості, – справляє тяжке враження. На першому плані картини Дали зобразив невисоке викривлене деревце. На його гілці висить полотнище тканини. Можливо, це скинутий жінкою плащ.
Композиційно ця деталь врівноважує лівий нижній кут картини, перегукуючись зі складками матерії у вікні будівлі.
