Повторюється все той же кустодієвський тип жінки: мила, ніжна дівчина-краса, про яких на Русі говорили “писана”, “цукрова”. Особа повно тієї ж милою принади, якою наділені героїні російського епосу, народних пісень і казок: легкий рум’янець, що називається, кров із молоком, високі дуги брів, точений носик, ротик вишенькою, туга, перекинута на груди коса…Вона – жива, реальна і шалено приваблива, принадна.
Вона полуприлегла на пагорбі серед ромашок і кульбаб, а за нею, під горою, розгортається такий широкий волзький простір, така велика кількість церков, що дух захоплює.
Кустодієв зливає тут земне, красиву дівчину і цю природу, цей волзький простір в єдине нерозривне ціле. Дівчина – найвищий, поетичний символ цієї землі, всієї Росії.
Дивовижним чином картина “Дівчина на Волзі” виявилася далеко від Росії – в Японії.