До останнього “сумного” життєвого періоду і творчого шляху видатного майстра відноситься “Портрет князя Федора Олександровича Голіцина”. Портрет доносить до нас образ молодої аристократа, сина російського посланника в Римі А. М. Голіцина. Зображена за пояс фігура молодої людини виділяється на тлі драпірування, відкриває зліва характерно італійський пейзаж: частина берегової гряди з темніє над морем баштою маяка, будинком під червоним дахом, изогнувшимся деревом з розкидистою зеленою кроною.
Великий формат полотна, сувора вертикаль фігури, напружений контраст великих колірних плям відразу ж народжує враження урочистості та репрезентативності. Однак трактування образу позбавлена парадної холодності. Молоде, бліде обличчя в обрамленні чорних кучерів дуже виразно. Підняті брови, спрямований в простір погляд широко розкритих очей, мрійлива посмішка, трохи тронувшая губи, вносять в портрет романтично схвильовану ноту, яка характерна для кращих творів художника. Якщо трохи відійти від картини, то здається, що легка посмішка набуває вираз гордовитого достатку і юного франтівства, що частково відповідала натурі князя Федора в юності.
Але романтизм образу підкреслюється пейзажним фоном: густа похмурість неба з клубящимися сірими хмарами і світиться зелена смужка моря – це наближення бурі, затишшя перед грозою. Федір Голіцин згодом добровільно порвав з Росією, перейшов із православ’я в католицтво. “… У росіян я не кину каменем, – зауважував Герцен, – вони можуть з відчаю йти в католицизм, поки в Росії не почнеться нова епоха”. За відмову повернутися на батьківщину він був заочно позбавлений усіх прав стану, засуджений до заслання на каторжні роботи. “В 1847 році в Римі, – повідомляє мемуарист, – під впливом ідей про свободу і відродження Італії він вступив до лав міліції, брав участь у боях проти австрійців”. 25 червня 1848 року він помер у Болоньї. Він загинув у бою, але за свідченням сучасників сприйнята як “величезна втрата” смерть Федора Голіцина була героїчною.
Его чествовали как национального героя. В Риме о нем служили панихиду, а похорони получили “характер какого-то триумфа”. Остается только удивляться, что за пятнадцать лет до этого жизненного финала, изображая мечтательно – тихого молодого человека, Кипренский сумел сжать, сконцентрировать еще не раскрившиеся черти натури, дать нам ощущение духовних потенций своего героя.
