“Руйнування муз” – одне з найбільш знаменитих полотен Джорджо де Кіріко. Воно відоме також під назвами “Стривожені діви” і “Тривожні музи”. Перший варіант картини з’явився в 1917 році, після чого майстер створив понад двох десятків незначно відрізняються один від одного версій цієї роботи.
Архітектоніка композиції дуже проста і виразна. На довгому, показаному в перспективі помості, широкому, наче палуба корабля, стоять дві фігури в пеплосах, драпіруються складками, що нагадують про античних изваяниях. У тієї, що стоїть зліва, подовжена голова манекена, нагадує коливається на вітрі дирижабль. Сидить праворуч втратила голову – вона лежить біля її ніг, а на її місці стирчить щось на зразок блискучої кеглі.
Поруч з цими двома фігурами, то статуями майстер помістив два різнокольорових багатогранника і один тонкий циліндр, прикрашений червоною спіраллю і схожий на ярмарковий льодяник. Дерев’яний подіум різко обривається на задньому плані. Там видніється “червоне місто” – родовий замок Д’есте у Ферраре, фабричні будівлі з високими трубами, приземкувата біла вежа. Два центральних образу представляються весталками, охороняють Феррару і втілюють бунтівний дух цього міста.
У тіні на другому плані видніється жіноча статуя – швидше за все це статуя Гестії, грецької богині – покровительки домашнього вогнища. Художник має фігури по діагоналі, перпендикулярно до лінії відкидають тіней. Численним вертикальних лініях, що формує і організуючим композицію, протиставляється лінія горизонту, позначена краєм помосту. Де Кіріко майстерно використовує свої чудові знання класичної перспективи для того, щоб створити ілюзію перспективного побудови в своїх роботах.
Суміщення кількох точок зору, зіткнення несподіваних ракурсів, розчленування композиції на зони, кожна з яких має свій горизонт – ось деякі з тих прийомів, якими користується художник, щоб вибудувати своє, неповторне метафізичний простір. Таємничий характер що відбувається на полотні посилюється ясною і прохолодною атмосферою, що панує в його просторі. Художник майстерно зіштовхує архаїчний характер фігур-статуй і барочну театральність навколишнього мізансцени. Це протистояння посилює монументальність полотна.
Натхнення в роботі над ключовими образами де Кіріко черпав з декількох джерел. Стоїть фігура нагадує мармурову статую з святилище Гери Самосской, схожа вона й на бронзового Аполлона Дельфійського. У цих статуй художник “запозичив” малюнок складок на туніках. Сидяча фігура, схоже, навіяна шумерськими статуями із зібрання Лувра – саме у них так складені руки. “Я не уявляю собі мистецтво по-іншому. Думка повинна відірватися від того, що ми називаємо логікою і змістом, звільнитися від всіх людських прихильностей, щоб побачити предмети під новим кутом, висвітити їх невідомі раніше риси.” Джорджо де Кіріко
