“Портрет Сергія Павловича Дягілєва з нянею” визнано вершиною портретного творчості Льва Бакста. Він був закінчений у 1906 році, коли до завершення підійшов петербурзький період дягілєвської діяльності, такий яскравий, напружений, сповнений злетів і падінь.
Серед багатої мистецької іконографії цього грізного “диктатора від мистецтва”, немає жодного портрета, в якому він, весь зітканий з надзвичайно гострих протиріч, виявився б так вірно зрозумілим. Бакст проник у сутність свого персонажа, наче зібравши воєдино всі грані його багатовимірної натури, створив складний образ надзвичайно делікатними образотворчими прийомами – методом напівнатяків, полуакцентов.
У самій постановці чудової фігури Дягілєва, “позі впевненою, зухвалою, обдумивающей і рішучою” з’єдналися спокій і поривчастість. Добужинський писав: “у всій його звичках і манері розмовляти була якась панська лінощі, і в той же час я завжди бачив його кудись поспішають”.
Зобразивши Сергія Павловича у самого краю полотна в “пів-обороту” Бакст дозволяє нам насолодитися спогляданням елегантною зовнішністю портретованого, а з іншого боку – відкриває простір далекого плану і дає можливість розглянути інтер’єр петербурзької квартири. Там, в глибині просторого кабінету можна побачити мольберт і картини на стіні, що відразу викликає ланцюг асоціацій: за плечима Дягілєва – “Світ мистецтва”, історико-художня виставка російських портретів в Таврійському палаці, а він, немов виступив на авансцену, рветься до нової діяльності, його чекають закордонні театральні тріумфи.
Як ніби їх вабить часом-долею відсунувся темно-синій, майже чорний завіса, на якому особливо виразним здається звернене до глядача чуттєве, на перший погляд, зарозуміла особа “світського денді”, “гордовитого віконта”, “чаровника і шармера”. Але крізь маску монументальності і незламної фортеці, можна побачити живі людські риси: в кутиках жорстко-окреслених губ – не то усмішку, не те гру нервів ніжності, а в очах – святу смуток, доброту і, як зазначав Серж Лифар, несподівану сентиментальність.
Інтимна нота образу посилена присутністю в портреті відданою своєму вихованцеві старої няні Авдотьї. Вона тонкою ниточкою пам’яті з’єднує два далеких берегу стрімкого потоку дягілєвської життя: щасливе дитинство в Пермі і блискуче майбутнє в Парижі. Між ними – 15 років петербурзької життя.
