Франсиско Байо був швагром Гойї. Він теж був художником, у якого починав вчитися молодий Гойя і який все життя переконував його писати по класичним канонам живопису, яких дотримувався сам. Байо не розумів норовливого Гойю, оскільки той завжди хотів писати так, як він сам себе представляє свою живопис. На цьому грунті між ними відбувалися постійні тертя, причому часто брата підтримувала Хосефа, дружина Гойї. І ось хвороба прикувала Байо до смертного одру. Родичі і друзі вирішували, що робити з незакінченими картинами художника. Серед цих картин був автопортрет Байо. І тоді Гойя запропонував дописати його.
Гойя працював з почуттям відповідальності і мало що змінював у вже зроблене. Тільки трохи угрюмее стали брови, трохи глибше і утомленнее лягли зморшки від носа до рота, трохи впертішими висунувся підборіддя, трохи брезгливее опустилися кути рота. Він вкладав у свою роботу і ненависть і любов, але вони не затуманили холодний, сміливий, непідкупний око художника.
Зрештою вийшов портрет непривітного, хворобливого, літнього пана, бившегося все своє життя, втомленого, нарешті, і від свого високого становища і від вічних праць, але надто сумлінного, щоб дозволити собі відпочити.
І все ж з підрамника дивився представницький чоловік, який вимагав від життя більше, ніж йому було потрібно, а від себе – більше, ніж сам міг дати. Але вся картина була напоєна сріблясто-радісним сяйвом, яке давав нещодавно знайдений Гойєю мерехтливий світло-сірий тон. І розлита по всій картині срібляста легкість владно підкреслює жорсткість особи і педантичну тверезість руки, що тримає кисть.
Зображений на портреті людина був малопривабливий, зате тим привабливіше був сам портрет.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)