У німецькій скульптурі 15 століття починають позначатися ті великі і глибокі зміни в людській свідомості, які принесла з собою епоха Відродження. Ці зміни насамперед відображаються у двох найважливіших її особливості. Перша з них полягає в тому, що старі готичні форми стають навмисними і перебільшеними, наче народжені бажанням у що б то не стало зберегти колишню побожність і наївну віру екзальтовану.
Однак у зв’язку з тим, що середньовічні погляди до цього часу вже великою мірою підірвані, що колись органічні форми середньовічної готики набувають тепер механічний, штучний відтінок, нерідко перетворюючись на суто зовнішні, витончені і беззмістовні декоративні прийоми. Друга і найбільш важлива особливість скульптури Німеччини 15 століття полягає в тому, що в ній проступають окремі прояви безпосереднього людського почуття, уваги художника до навколишньої дійсності і до живого образу людини. Як і в живописі, ці нові риси тут протягом 15 ст. так і не склалися в послідовну систему реалістичних принципів.
Ні один скульптор цього періоду не створив цілісного узагальнюючого реалістичного методу, який міг би відобразити дійсну повноту і закономірність реальному житті. Але художнє значення німецької скульптури 15 століття укладено все ж саме в цьому почався руйнуванні старої, середньовічної художньої системи, у вторгненні в омертвілу рутину церковного мистецтва перших боязких проблисків щирого життєствердження, перших ознак вираження людських почуттів і бажань, які зводять мистецтво з неба на землю.
