Поміщицька садиба: дім, сад, лава в саду, на якій сидить господиня дому в білій сукні, в капелюсі. Жінка повісила голову в тяжкій безвиході, трагічно стиснувши рот, безсило опустивши руку. Перед нею на землі у коробці лежать останки мертвої собаки. Це з нею таке яскраво виражене горі. Біля ніг її скаче інша песик, а на колінах ще одна, зовсім крихітна собачка.
За спиною господині варто скоріше всього її компаньйонка чи бідна родичка з парасолькою в руках на всякий випадок, раптом знадобиться вкрити господиню від спекотного сонця. Ця жінка вже в роках, з очіпком на голові, з блакитним бантом на шиї, в темному одязі. Вона з суворим осудом дивиться на господиню, вважаючи, що з жиру біситься, мила, ніж про собачонке так страждати так побиватися, краще би дитя завела! Та й сирітських дітей кругом багато, є про кому подбати, кому допомогти. – Важко оскаржити таку просту, але дуже зрозумілу, життєву істину. А осторонь, під кущем, слуга копає ямку, щоб поховати собаку. Подія розгортається рано вранці, пейзаж за будинком розчиняється в сизому тумані. Білий колір вбрання господині, синій бант компаньйонки. блакитна лавка, зелень листя в саду не створюють відчуття драматизму, відчувається, що художник не розділяє з господинею її горе.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)