Антична тема, нерідко виникала у творчості Тиціана, дозволяла цього жизнелюбивому венеціанцеві виплеснути на полотно все своє захоплення світом і вміння цінувати його красу. Майстер любив античність як щось живе і тому сміливо поміщав персонажів грецької або римської міфології в сучасну йому обстановку.
Його “Венера”, придбана Гвідобальдо делла Ровере, герцогом Урбінських і тому отримала свою нинішню назву, що представляє молоду венеціанку, красуню з живим поглядом, ніжним тілом і золотим волоссям. Її поза нагадує про класичному типі “Венера пудика”, тобто “сором’язлива”, але ця дівчина, якщо трохи і ніяковіє, то цілком усвідомлює свою красу.
Картина перегукується зі “Сплячої Венерою” Джорджоне, що зберігається в Дрезденської картинної галереї, але у Тиціана в образі богині більше чуттєвості. Однак ця чуттєвість оманлива. Місцем дії художник вибрав кімнату, де все дихає затишком міцного будинку: на задньому плані служниця шукає щось в скрині, а інша дивиться на неї в очікуванні.
На вікні стоїть мирт – символ подружнього життя, на ліжку послані білі простирадла і кинуті білі подушки, говорять про чистоту лежить на них жінки, біля ніг якої згорнулася собачка, символізує відданість. Таким чином, прихований сенс картини треба розуміти як подружню любов.
