Карлу Брюллову судилося розкрити свій надзвичайний дар в “країні високих натхнень” – Італії, куди його направив Товариство заохочення художників у 1822 році: саме тут він блискуче виправдав всі надії, що подавав в юності.
Живописець дозволив собі ліричні відступи – жанрові картини на сюжети, які, по судженню сучасного критика, безсумнівно, народжені щасливим випадком, підглянуті в повсякденному житті цієї країни, створені під впливом безпосереднього враження.
Це знамениті “італійські жанри”, і перший з них – “Італійський ранок” – приніс йому широку популярність. Героїня картини, умивающаяся під струменями фонтана, пронизана сонячним промінням, повітряно-легка гравців на обличчі і грудях рефлексів, сприймається як уособлення самого ранку, з ранку висхідного нового дня, ранку людського життя.
Полотно підкорило всіх – італійську, а потім і російську публіку, членів Товариства заохочення художників і, нарешті, Олександра I, якому картину Суспільство підніс у дар. Пізніше, в 1826 році, Микола I замовив К. П. Брюллову картину, яка була б “під пару” попередньої. Майстер прагнув розвинути образне зіставлення буття природи і людини.
На картині “Італійський полудень” зріла краса героїні під стати налитої сонячним світлом і соками землі грона винограду, якою вона милується. Зеніт дня, зеніт життя природи, пора дозрівання плодів – зеніт людського життя. Обидві роботи, “Італійський ранок” і “Італійський полудень”, перебували в Зимовому палаці – в особистих покоях імператриці Олександри Федорівни, що не заважало художникам і публіці бачити їх.
В “Щоденник” художника А. Н. Мокрицького від 14 жовтня 1835 року розповідається, як він з А. Р. Венеціановим відвідали будуар імператриці для знайомства з цими художніми шедеврами.
