Одне з кращих творів пізнього передвижника Василя Максимова. У своїй творчості він незмінно спиралася на два стовпи – жанровість і достовірність. Художник-жанрист, як іменують його мистецтвознавці, був вірний собі і в цій картині.
Отже, що ми бачимо? Завдяки винятковій достовірності, реалізму і ретельно виписаними образів і емоцій, вся сценка ніби оживає у нас перед очима, герої набувають обсяги, всі події неспішно, але динамічно розгортаються перед очима.
У розпал веселого весільного бенкету, на сучасний погляд, звичайно, простакуватого, але багатого у своїй автентичності, в дверях будинку з’являється чаклун. Древній дід у засніженому кожусі викликає у всіх присутніх сусідів і родичів молодих, застиглих під образами, цілу гаму емоцій – у кого-то острах, у кого-то сум’яття, у кого-то погано приховане занепокоєння. Глядачеві дуже складно зрозуміти, чому так злякалася сільське весілля?
Вся справа в тому, що прихід чаклуна міг обіцяти, як і щастя, так і горе – ніхто не знає пообіцяє чи мудрий старець довгу безтурботне життя молодим або ж провістить тяжкі випробування, а то разом гірше – зурочить або хвороба “наговорить”? Саме тому музикант кинув балалайку, про щось тривожному шепоче подружка, з тривогою дивиться на двері молода, а батьки молодих поспішають задобрити старого, прівечая його хлібом-сіллю.
Пензель художника виписала кожен образ в окремо, гармонійно скомпонувавши на картині стільки фігур, охоплених одним настроєм, які розгортають перед нами цілий автобіографічна розповідь.
Картину цю сьогодні можна побачити в Третьяковку, як і багато років тому, вона примушує зупинитися, придивитися в розтривожені особи, і зрозуміти причину це занепокоєння, ну і, звичайно, захопитися майстерністю автора, який змусив свої образи на полотні жити.
