Характерно, що до створення цього полотна художник йшов тривалим шляхом багаторічного накопичення матеріалу, шляхом залучення до сучасності, пізнання її особливого ладу безліч етюдів сільського життя. Вперше “Колгоспний свято” постав перед глядачами на виставці “Індустрія соціалізму” у 1938 році. Зараз навколо полотна розгорілися запеклі суперечки; не все було зрозуміло й прийнято в картині відразу. Лунали голоси, упрекавшие художника то в недостатньо глибокому розкритті теми, то в тому, що художник занадто багато уваги приділяє зображенню природи, що зміст яскравіше виражено в пейзажі… Знадобилося чимало часу, щоб картина зайняла заслужене місце в ряду кращих творів радянської живопису.
Картина пройнята радісним світовідчуттям, яке так характерно для радянських людей тієї пори. Люди працювали захлинаючись, кожен новий день приносив щедрі плоди цих праць. Народ жив з відчуттям щастя, радості, здавалося, світлій дорозі праці, звершень і перемог немає перешкод. Герасимов зумів вловити у виразі облич своїх героїв, в їх звичках, вільної невимушеності рухів. Це відчувається відразу, хоча художник показує не розпалі веселощів, коли розпалені стравами і питтям люди пустилися б в танок, залилися піснею, а саме початок свята. Сгрудившаяся у багато накритих столів натовп спокійна. Серйозно слухають люди, може, і не дуже спритною, але гарячої і схвильованої промови голови.
Зізнатися, з деяким подивом відзначаєш, вдивившись в картину, що тут немає жодного не те що сміється, але навіть усміхненого обличчя. Звідки ж це почуття світлої радості, якийсь веселості душі, який заражає вас з першого погляду на картину? Тут вже “виною” багаті мальовниче майстерність Герасимова. Щедре сонце заливає всю сцену. Світлі промені падають на обличчя, грають в соковитої зелені, дроблячись, переливаються в гранях скла, надають кожному кольору, будь-якого предмету прозору легкість, легкість. Саме майстерно втілений світло насичує полотно таким тонким різноманітністю колірних відтінків. Світло надає білій скатертині блакитне забарвлення, урізноманітнює білі сорочки, блузки, хустки складним поєднанням теплих рожевих, жовтуватих, бузкових, холодних блакитних і зеленкуватих рефлексів. Цей білий колір, у всіх своїх відтінках і нюансах, стає основним тоном ладу полотна, мажорного ладу, життєствердного, радісного.
Прозорі лілуваті тіні на рожевому піску, сліплять очі відблиски на свежевиструганних дерев’яних лавках. Дзвінко звучни серед цих тонких тональних переходів удари відкритого синього, яскраво-червоного. Фарби в сусідстві один з одним, у поєднанні, часом в різкому контрастному зіставленні стають інтенсивнішими, насиченішим. На блакитному платті тієї молоденької дівчини, що сидить по ліву руку від голови, здається особливо яскравим червоний значок. Темно-червоний бант на кофтині жінки, винимающей пляшки з кошика, повідомляє зеленим кольором блузи особливу ясність і визначеність. І так в будь-якому шматку полотна: колірні поєднання продумані дуже ретельно, як би точно “зіграні” за складеної художником “колірний партитурі”.
Герасимов показує, яку силу виразності таїть в собі колір, якщо зуміти підпорядкувати його думки, якщо зуміти привести його у відповідність з ідеєю, з тим ладом почуттів, які прагнеш висловити. Виявляється, таку велику гуманістичну ідею, як утвердження життя, можна виразити в мальовничому ладі, сонячності, легкості пейзажу. До речі, природа грає в картині одну з головних ролей. Вся сцена майстерно пов’язана з пейзажем. Фігури людей тісно згруповані на передньому плані, а там, відразу за їх спинами, широко стелеться вільна гладь зеленого поля. Погляд плавно ковзає по ній, туди, де тонка синя смуга, розділяючи, одночасно з’єднує небо з землею.
У горизонту голубішають невисокі пагорби. Художник не вдається до помітному, красивому пейзажного мотиву – голе поле, пагорби вдалині так групка яскраво-зелених, соковитою кронах дерев… Але чимось безмежно рідною, російською віє від цього роздолля. Почуття гостро національного в побудові та сприйнятті природи властиво всьому пейзажному творчості Герасимова. Для художника пейзаж – не просто близька серцю тема. Тут особистість, натура художника, почуття громадянина своєї землі знаходять надзвичайно повне вираження. Природа в його сприйнятті сповнена поетичної принади, особливого ліризму. Будь-який, самий маленький етюд відзначений характерними для автора колірними рішеннями, живописною манерою. З роками пейзажне мистецтво Герасимова зазнало значні зміни. Роботи 1920-х років відрізнялися стриманістю кольору, майже монохромністю, суворістю образних рішень, монументальністю композиційного ладу. Вже до початку 1930-х років – і чим далі, тим щедріше – в картинах з’являються ясне сонце, світло, радість, багатство кольору.
Художник начисто відмовляється від екзальтації в прояві почуттів, від бурхливої жестикуляції. Своїх героїв він має так, що руки більшості людей виявляються або прихованими за фігурами сусідів, або за гранню столу. А ті кілька пар рук, що “діють” у картині, або спокійно складені, як у цієї дівчини, що стоїть праворуч, або “прив’язані” до якоїсь справи – дістають пляшки, тримають блюдо з святковим пирогом, спираються на велосипед. Це повідомляє силуетну цілісність і кожній фігурі і всій сцені взагалі.
У цій стриманості особливу роль набуває енергійний жест промовця, роблячи його образ центральним, ведучим в дії. Композиція побудована барельефно, на вузькій смузі переднього плану. Художник має своїх героїв на пагорбі, і саме цей прийом дає йому можливість розгорнути перед нашими очима широку панораму, далеко переглядається з висоти. Мистецтво Герасимова підкорює відображенням яскравих картин і самої сутності сучасного життя, поетичним напругою, великою живописною культурою. І все ж найбільше воно сильно тим, що глибоко, істинно національно.
