Скільки не дивлюся на цю картину, погляд щоразу, ковзнувши повз “винуватиці”, переходить на лінії стін, вікна, дерев і будинків, у нього заглядають. Що з ними сталося? Чому вони раптом відхилилися від своїх горизонталей і вертикалей, прийшли в рух і кинулися кудись вгору, вліво?
Так що селянська хата гойднулася, наче колиска, і попливла, влившись в чийсь невідомий танець, такий дивний для звиклого до нерухомого, статичного фону очі… Що це – примха художника зі смішним ім’ям Кузьма і безглуздою прізвищем Петров-Водкін, ясно натякає звиклому до “ясності” розуму, що глибини тут не знайдеш? А потім притягує погляд, привертає своєю синявою прямокутник вікна… Вікно на картині завжди “роль відігравало” – то тягнуло за обрій, то лякало величезністю світу і кликало залишитися під захистом будинку, але незмінно протиставляв, наділяв протилежними характеристиками два простору, людське і планетарне.
У Петрова-Водкіна вікно – з’єднує, об’єднує. Він ще хлопчиком зробив дивовижне “космічне відкриття” – лежачи на спині на пагорбі, висившемся над Волгою, побачив землю як планету. “Очертя очима весь горизонт, сприймаючи його цілком, я опинився на відрізку кулі, причому кулі полого, із зворотного увігнутістю, – я опинився ніби в чаші, накритій трехчетвертьшарием небесного зводу. Несподівана, абсолютно нова сферичність обняла мене на цьому затоновском пагорбі. Саме запаморочливе захоплення було те, що земля виявилася не горизонтальній і Волга трималася на стрімких її округлостях масиву, і я сам не лежав, а як би висів на земній стіні”.
Через роки це відкриття перетворилося в його теорію сферичної перспективи. Так ось чому лінії картини спрямовуються вгору і вліво – справді, наче в чаші, немов у бережних долонях будинку і планети виявляються матір і дитя! Але Земля – пам’ятаєте? – мандрівниця. Вона ні на секунду не зупиняється, кожну мить здійснюючи запаморочливе рух навколо своєї осі, навколо Сонця, навколо центру Галактики разом з Сонячною системою, разом з Галактикою навколо ще якогось невідомого центру… А разом з планетою та людина, її маленький мешканець, робить те ж запаморочливе рух, бере участь у загальному житті планет і зірок, життя, де все взаємозумовлено, де від усього до всього протягнуті невидимі сполучні нитки… Тільки людина про це давно забув. Обмежив свій життєвий простір – і обмежив самого себе.
Розділив ціле на шматочки, присвоївши собі один з них, – і втратив власну цілісність. А художнику, це ощущавшему, подібно багатьом на рубежі двох століть – двох епох, найважливіше було відновити втрачену цілісність. “Бути збирачами людини на землі” – у цьому Петров-Водкін бачив роль, завдання людей мистецтва… Ось чому проста селянська хата, качнувшись, точно колиска, залучає її мешканців і глядача в свій рух, загальний рух всієї різноманітної життя! Щоб повернути людину планеті, а людині – планету… Але чи вистачить цього, щоб “об’єднати воєдино всю розбиту за народностям і країнам красу світорозуміння”, щоб повернути людині цілісність? Для цього йому потрібна опора, своя власна вісь, навколо якої він зміг би збудувати життя, – потрібно все те, що залишиться для нього важливим і цінним, які б не прийшли часи…
Смисловим центром картини є фігура матері. У ній начебто немає нічого примітного – молода миловидна селянка, дбайливо обіймаючи, годує своє дитя… Але щось в ній невловимо нагадує Мадонн італійського Ренесансу і російських Богородиц – положення фігури, поза, погляд не “дослівно цитують”, а звертають до того вічного образу, який надихав і художників Відродження, і наших іконописців, – до образу Материнства. А значить, турботи, захисту, Любові, яка обіймає, зігріває, дарує і оберігає життя не однієї дитини, а все, що її оточує, до чого вона торкається, – Любові, яка оберігає Життя. Мати – це ще і Будинок, батьківщина земна і небесна Батьківщина, витоки людини на землі і Витоки на Небі…
Постать жінки на картині єдина вертикаль, єдина вісь. Вона немов збирає навколо себе все те, без чого людині важко здійснитися, знайти опору, важко бути. Чи зможе він, не пам’ятаючи своїх Витоків, сховатися від самотності і страху? протистояти руйнівним вітрам відчаю і зневіри? Чи зможе любити і співчувати по-справжньому, відгукуватися на чужий біль, рватися іншому на допомогу? Навчиться чи творити? Зрозуміє, заради чого прийшов на Землю?..
