“Їдці дині і винограду” відносяться до кращих картин Мурільйо. Тут він спробував розв’язати задачу, яку ще не ставив перед собою, – завдання зображення натури при природному освітленні. Обидва маленьких героя картини сидять на землі. Вони занурені в тінь, поступово світлішає до правого краю картини. Ми не чуємо, про що розмовляють хлопчики, не знаємо їхніх стосунків, але автор настільки зримо передає живописними засобами їх розмову, настільки рельєфно зображує їх характери, що нам мимоволі здається, ніби ми давно знаємо цих оборвишей. “Господар становища” тут, мабуть, хлопчик з динею.
Кажуть нам про це і його погляд на приятеля – зверху вниз, – і трохи насмішкувате вираз обличчя, а також і те, що диня лежить у нього на колінах. На обличчі його товариша, навпаки, написана нерішучість. Він, втім, намагається замаскувати її, перебільшено-щегольским жестом відправляючи в рот кисть винограду.
“Їдці дині і винограду” знаменує собою народження повітряного стилю Мурільйо, прославив його. В “Їдоках” він вже зовсім по-новому, порівняно з картинами попереднього періоду, підходить до створення світло-повітряних ефектів, але ще не цілком справляється з поставленими перед собою завданнями. Мурільйо, мабуть, і сам відчував, що йому не вдається досягти бажаної відчутності світла і повітря. Він працював густим, пастозним мазком, які вимагали чітких меж між атмосферним оточенням і обсягами. Природно, “повітряності” такий мазок не сприяв.
Втім, в “Їдоках дині і винограду” Мурільйо зумів досить оригінальний спосіб обійти це утруднення. Він розкидав по полотну плями кольорів і тіней різної інтенсивності. Ефект “плямистості” створений таким чином, успішно імітував майбутній повітряний стиль Мурільйо, Необхідно відзначити також особливу теплоту живопису Мурільйо, яка околдовивала багато поколінь глядачів. Цих дивовижних тонів майстру вдавалося досягти багато в чому завдяки грунтовці.
У Севільї для її виготовлення використовували гончарну глину, змішану з льняним маслом і клеєм. Така грунтовка повідомляла картині рожево-коричневий відтінок. Саме цей відтінок, до речі, дозволяє з легкістю відрізнити севільські роботи Дієго Веласкеса, знаменитого – Мурільйо, від його ж мадридських полотен.
