З усього ряду до нас дійшли лише три твори, в яких древній майстер глибоко розкрив людську сутність образу, що особливо добре передано в образі апостола Павла. Пом’якшений сіруватою серпанком, в легенях блакитних і сіро-фіолетових тонах, вигляд Павла повний добродушності і сили. Рубльов малює тихого зосередженої людини, м’якого темпераменту, фізично сильного.
В цьому образі, носить монументальний характер, виражене поетичне, ліричний початок. Цікаво порівняти образ Павла з більш раннім візантійським його зображенням з уже згадуваного поясного деісусного чину, привезеного до 1387 року в Висоцький монастир міста Серпухова. Так само як в чині Рубльова, велика постать Павла звернена вліво, як візантійський художник надає йому інший характер.
Він зображує людину східного типу з темними, майже чорними волоссям, різко контрастують з блідим тоном особи і яскраво-червоними губами. У його зовнішності відчувається крутий норов і гарячність, що невластиво рубльовському Павлу. Колорит темніше і важче. В ту епоху образи візантійської живопису придбали більш пом’якшений характер, ніж раніше. Однак у них не виявилося тієї м’якості, щирості й задушевності, початок яким поклав Андрій Рубльов. Візантійський чин з Висоцького монастиря проникнуть офіційної урочистістю.
Питання про датування деісусного чину залишається відкритим. Якщо виходити від цілком зрілого стилю цього твору, то його неможливо віднести до ранньої пори творчості майстра. Воно могло виникнути лише після розпису володимирського Успенського собору, інакше кажучи, вже після 1408 року. Ікони звенигородського чину з першого ж погляду підкуповують надзвичайною красою своїх холодних фарб. Блакитні, рожеві, сині, блідо-фіолетові й вишневі тони дані в таких бездоганно вірних поєднаннях з золотом фону, що споглядає ікони мимоволі народжуються чисто музичні асоціації.
Для Рубльова колір був тим засобом, яке допомагало йому розкривати внутрішній світ людини. Його Врятував, його Павло, його архангел володіють чарівною привабливістю. Їм притаманна дивовижна м’якість, у них нічого не залишилося від візантійської суворості.
