“Оплакування Христа” колись було частиною головного вівтаря, написаного Белліні для церкви Сан Франческо в Пезаро. У центрі якого перебувала композиція “Коронування Мадонни”, а з боків – менші за розміром сцени. Мальовнича дошка містилася вгорі, звідси, напевно, і ракурс зображеного: фігури побачені не багато знизу.
У венеціанської живопису Белліні завершував Раннє, одночасно відкриваючи Високе Відродження. Він вже активно використовував олійні фарби, і тому колорит його робіт насичений, кольору м’які, а обриси фігур не настільки жорсткі, як в інших картинах художників кватроченто.
Одним з нововведень було те, що головним у Белліні був не сюжет, не живописне рішення, не бажання в подробицях описати видимий і невидимий світи, як у багатьох його сучасників, а настрій. В представленій роботі сам євангельський епізод дозволяв передати почуття персонажів. На обличчі Спасителя – слід пережитих страждань, інші учасники сцени сповнені глибокого смутку, вираженої стримано, бо головне тут – величезна, що наповнює все в картині теплом любов: Христа, який викупив гріхи людей, і Його послідовників до Нього.
Святий Йосиф Аримафейський дбайливо підтримує мертве тіло Ісуса, свята Марія Магдалина, взявши з трепетною ніжністю Його руку, вмощує її світом з посудини, принесеним святим Никодимом. Дбайливість Йосипа Аримафейського, за якою він ховає свою скорботу, перегукується з суворим і ніжним обличчям Никодима, чиї широкі плечі відтіняють крихкість Марії Магдалини. Сльози, якими переповнена душа цієї жінки, мимоволі зіставляються з муками, перенесеними Христом, і стає видно масштаб Його страждання, непорівнянний ні з чим.
