На портреті зображений рідний брат художника, священик Петро Левицький. Твір написано в найпізніший етап творчості майстра, коли в минулому залишилися слава найбільшого вітчизняного живописця, керівництво портретним класом Імператорської Академії мистецтв, десятки учнів, активну участь у культурному житті Росії епохи Катерини II.
Для портретів Левицького цього періоду характерні гладка, “емалева” живописна манера, тяжіння до нечисленних локальних кольорів, холоднувато об’єктивність, деяка відстороненість у сприйнятті моделі. Нерідко говорять, що в цьому творі Левицький досяг майже рембрандтовской сили і глибини. Підставою для такого твердження служать, з одного боку, особлива людяність і проникливість образу, з іншого ж – сміливе і майстерне використання художником виразних засобів світлотіні.
Весь портрет занурений у глибоку, густу і одночасно прозору тінь. Тільки обрамлене сивим волоссям і бородою і порізане зморшками обличчя з пергаментною шкірою виступає з темряви. Очі – блакитні, а тепер ніби вицвілі від часу – відображають все ще напружену роботу думки. Велика людська мудрість – ось підсумок цієї довгого життя. Легкий рух світла і тіні на обличчі й одязі, глибока, тепла гама фарб підсилюють враження від образу.
