У європейській живопису сцени, що зображують гру в карти, мають давню традицію. Фламандські майстри створили навіть окремий жанр живопису, а у Франції кілька картин на цю тему написав, серед інших, Жан Симеон Шарден. Жорис Карл Гюйсманс звертає увагу на схожість картин Кайботта і творчості Давида II Теньера.
Такого типу жанрові сцени зазвичай розігруються в громадських місцях, тавернах або гральних будинках. Кайботт зображує гравців в приватному, міщанському інтер’єрі, добробут якого підкреслює меблі і декорація стін: крісло, оббите червоним оксамитом, ліпні прикраси, декоративна позолота, картина…
Але перш за все, як і Шарден, художник дбає про передачі настрою зосередженості чоловіків, поглинених грою. Кожен з них занурений у свої думки і як би не помічає присутніх за цим же столом співтоваришів. Це самотність характеризує героїв Кайботта незалежно від того, поміщає їх художник в інтер’єрі або в пленерних декораціях.
Для “Партії в безик” позують художникові його брат Марсель і найближчі друзі. Суб’єктивна манера “зупинки кадру” сприяє реалістичної виразності твору. В той же час складна аранжування фігур говорить про ретельної підготовки. Кайботт вводить тут чітке розділення на два плану.
Людину, що сидить біля стіни на дивані, він явно ізолює від інших: голова цього чоловіка набагато менше, що вказує на його віддаленість. Самого простору, що відокремлює його від інших, не видно, так як його маскують крісло, стіл і сидять за ним гравці.