Якось влітку 1878 року в Абрамцеві серед друзів зайшла розмова про запорізьку старовину. Історик Н. В. Костомаров прочитав лист, написаний в 17-му столітті запорізькими козаками турецькому султану у відповідь на його зухвалу пропозицію перейти в турецьке підданство. Лист було з таким пустощами, так глумливо написано, що все буквально хостингу реготали. Рєпін загорівся і задумав написати на цю тему картину.
Рєпін побував у місцях, де колись була Запорізька Січ. Він знайомився з звичаями місцевих козаків, оглядав стародавні укріплення, знайомився з костюмами козаків, предметами побуту. Зробив багато замальовок та етюдів. І ось нарешті картина закінчена.
…Догорає день, в’ється димок багаття, далеко-далеко розкинулася широка степ. А навколо столу зібралася запорізька козача вольниця писати відповідь турецькому султанові. Пише писар, людина розумна і на Січі шановний, а пишуть все – кожному хочеться сказати своє слово. Над писарем схилився отаман всього запорозького війська Іван Сірко. Він заклятий ворог турецького султана, не раз доходив до самого Царгорода і “такого пускав туди диму, що султанові чихалось, точно він понюхав табаки з тертим склом”. Це він, імовірно, під загальний регіт сказав міцне слівце, подбоченился, закурив трубку, а в очах сміх і завзяття людини, готового до дії. Поруч, схопившись за живіт руками, регоче могутній сивовусий запорожець у червоному жупані – зовсім Тарас Бульба.
Знемагаючи від сміху, привалился до столу дід з чуприною на лобі. Навпроти на перекинутій бочці широкоплечий козак – видно тільки потилицю, а здається, чути його громовий регіт. Напівголий козак смакує міцне атаманово слівце, а інший, черноусий, в шапці з червоним верхом, від захвату гепнув його кулаком по спині. Посміхається стрункий гарний хлопець в багатому одязі – не Андрій, Тарасів син?.. А ось “дідок” широко відкрив рот, зморщився від сміху; молодий бурсак протиснувся крізь натовп, посміхається, заглядає в лист; за ним богатир у чорній бурке з пов’язкою на голові…
І вся ця юрба, все це збіговисько запорізьких “лицарей”, живе, шумить, регоче, але за першим покликом свого отамана готова кинути все, йти на ворога і душу свою покласти за Січ, тому що для кожного з них нічого немає дорожче вітчизни і нічого святіших товариства.
У нестримному сміху запорожців над жорстоким ворогом перед боєм Рєпін показує героїчний дух, самостійність, завзятість і бойовий запал.
