Дорога над прірвою, по самому краю рухається обоз з людьми і кіньми все вище і вище, здається, до самого бога, в небо. А під ногами клубочаться хмари, і десь глибоко внизу міста, села, люди, там життя.
А тут вічні сніги, величаві гори, неземні, яскраві фарби. Так і просяться на розум такі вірші: