Після успіху “Еспол”, знайшовши в Толедо сім’ю, друзів і покровителів, Ель Греко міг і далі спокійно працювати в цьому місті. Однак мрія отримати замовлення в Ескоріалі обіцяла йому інше, більш складне і блискуче майбутнє. Художник, певно, усвідомлював, що поле діяльності давньої іспанської столиці занадто вузько для його можливостей. Його надія зміцніла, коли він написав “Поклоніння імені Христа” .
Зображено грандіозне містичне дійство, всі учасники якого – серед них імператор Карл V і король Філіп II – поклоняються імені Христа, що виникає в небі в сяйві хмар і в оточенні ширяють ангелів. Відображена тут анаграма Ісуса служила символом єзуїтського ордену. Однак Ель Греко менше всього думав про прославлення цього ордена, вплив якого він досить відчув в Італії і ще сильніше відчув в Іспанії. Він перш за все прагнув сподобатися королю. Ніколи згодом він не писав картин такого офіційного характеру.
У пошуках творчих рішень погляди майстри знову кинулися до Італії. Можливо, на пам’ять Ель Греко прийшли враження від мистецтва Тінторетто, творця величезних масових сцен, пройнятих єдністю переживання безлічі людей. Працюючи над “Поклонінням імені Христа”, де в ірраціональному просторі поєднуються образи раю, землі і пекла, Ель Греко згадав і Мікеланджело. Відгомін “Страшного суду” відчувається зображення голих м’язистих тіл грішників – нескінченного людського потоку, який поглинається величезною пащею чудовиська, що символізує пекло. Подібно тривожного нагадування про прийдешньому дні відплати, постав і примарний дальній план картини.
Однак ті великі проблеми, які хвилювали Ель Греко в цьому полотні, не знайшли тут гідного художнього втілення. Виникло різке протиріччя між зображенням грандіозного образу потойбічного фантастичного світу і невеликою, майже камерним масштабом картини. Суть цієї суперечності полягає не стільки у розмірах полотна, скільки в тому, що майстер не зміг наситити його відчуттям монументальності. Картина здається дробової, дріб’язковою, завантаженої безліччю деталей, сухувато виписаної, в ній присутня дивна, невиправдана тут цікавість.
Прагнення Ель Греко в тій чи іншій мірі слідувати традиції відчувається у всьому образотворчому лад картини. Ряд вдалих прийомів у зображенні двох просторових потоків, багатих відтінків червоного тону і деяких деталей – не може заповнити відчуття її загальної художньої слабкості. Зараз, коли смаки епохи відійшли в далеке минуле, коли примхи і думки короля Філіпа II мають для історії живопису побічний інтерес, очевидна та творча невдача, яка спіткала Ель Греко.
