Перед нами живописний портрет тридцятип’ятирічної Катерини Сергіївни Авдулиной, дружини генерала А. Н. Авдулина, багатого мецената, члени Товариства заохочення художників. Вона зображена на тлі вікна з клубящимися хмарами за ним і з гілкою гіацинта в склянці. Зазвичай Кіпренський вдавався до алегорій в портреті за допомогою, наприклад, рослин.
А що хотів сказати художник глядачеві в цьому портреті? Те, що життя, яке уособлює хмарами, проноситься мимо, а жінці відтепер призначено старіти в чотирьох стінах домашньої обителі, про що, може бути, кілька прямолінійно кажуть обсипаються і прив’ялі пелюстки гіацинта? То тут міститься натяк на якісь приховані причини душевної невлаштованості цієї ще молодої жінки, яка сидить у кріслі в якийсь понуро-застилой позі і предающейся смутку?..
Ми не знаємо, чому засмучена генеральша Авдулина, як не знали того і сучасники, чого, однак, образ не набуває ореолу таємничості, не викликає ні співчуття, ні пекучого бажання проникнути у внутрішній світ цієї жінки, бо маленька голівка її з невиразними оченятами і манірно підібганими губками, власне, ні чим цікавим і не обіцяє винагородити цікавості до її дум і турботам.
Погляд мимоволі відволікають в картині зокрема – чудово передана тонка шкіра обличчя, шиї та рук, візерунки накинутою на плечі шалі, намисто і браслети на руках і, звичайно, надзвичайно виразно написані руки, на яких видна кожна прожилка. Словом, сталося те, що відбувалося завжди, коли Орест писав портрет пересічного, нудного, нецікавого людини, не здатного надихнути на створення дійсно одухотвореного образу.
