Скажіть, ну, будь художник втримається від того, щоб не захопитися жіночою красою. Та не просто захопитися – бачити спокусницю натурницею, відобразити її образ у віках, зберегти для нащадків! Сказане відноситься до художникам в самому широкому сенсі слова – тут і поети, живописці.
Позувати для картини – заняття не з легких. Багато залежить і від типу самого художника – чи дозволить він сидіти, як того захоче натура, або велить залишатися в одній і тій же позі.
Звичайно, мистецтво вимагає жертв, але жертви жертвам ворожнечу. Одна справа – імітувати пристрасть, зовсім інше – веліти умертвити натурника для більш достовірного зображення мук вмираючого, як, за легендою, наказав вчинити Мікеланджело Буонаротті, працюючи над скульптурою “Вмираючий раб”.
Портрет у живопису представлений кількома різновидами: парадний, сімейний, побутовий, парний… Альфонс Муха обожнював цей жанр і любив писати дівчат підкреслено слов’янської національності. Ось і тут перед нами зображення юної мешканки Моравії.
Національний костюм, червоно-бежевий колорит, намисто. І все-таки щось бентежить… А ось що – неприродно вигнута кисть правої руки, немов у паралічі. У лівій – маленьке дзеркальце. За логікою речей, модниця повинна дивитися туди, а її погляд спрямований на нас, точніше, – на художника. Ось чому і вийшов портрет дисгармонійним…