В ранній період творчості, Ісаак Ілліч Левітан перебував під впливом своїх учителів Олексія Саврасова і Василя Полєнова. Згодом художник прийшов до висновку, що натурний етюд, який представляв як основу картини, – це лише початковий етап на шляху виявлення образного змісту задуманого твору.
Левітан надзвичайно розвинув емоційну виразність пейзажу, показав найтонші нюанси життя природи. Передані художником почуття властиві всім людям, а відтак і зрозумілі кожному. Художник об’єктивний, він не підкоряє природу своїм переживанням, і тим більше не спотворює її на догоду їм.
Природа “людяна”, емоційна і в пізніх і ранніх роботах художника. Змінювалося лише зміст емоцій, і те, як вони висловлювалися. Настрої, що лежать в основі левитановских пейзажів, не тільки об’єктивні, але і глибоко змістовні. Розкриття “потаємної таємниці” в природі, її великого духовного змісту було постійним прагненням Левітана на всьому протязі його недовгої творчого життя. Осягнення це давалося художнику нелегко.
Досить згадати одну з листів Левітана, відправлене з Волги А. П. Чехова в 1887 році: “Може бути що трагічніше, як відчувати нескінченну красу навколишнього, помічати сокровенну таємницю, бачити Бога у всьому і не вміти, усвідомлюючи своє безсилля, висловити ці великі відчуття”. В колі близьких людей Ісаак Левітан нерідко любив повторювати рядки з вірша Євгена Боратинского “На смерть Гете”. У них уявлявся йому істинний “ідеал пейзажиста”:
