Це полотно, яке увійшло в ретроспективну виставку Е. Мане в Школі витончених мистецтв у 1884 р. було побачено його сучасником критиком Джозефом Пеладоном, який писав: “Надзвичайно маленьке полотно являє куточок Великого каналу Венеції. Вода і небо – кольору індиго, білі швартові стовпи перевиті синіми смугами.
Ця симфонія, де блакитний – головний колір не здається безглуздим і нереальним. Я бачив венеціанські полдни точно такого ж кольору; але Мане перебільшив враження майже до фантастичного рівня. За цими зусиллями нещасного чоловіка, який був закоханий у прозорі тони, дізнаєшся його пошуки світла, його винятковий ідеалізм…” Будівлі на задньому плані картини написані нереально, здаються взятими з уявного Середземномор’я. Мане здійснив поїздку до Венеції восени 1875 р. зі своєю дружиною і художником Джеймсом Тіссо.
Цей всесвітньо відомий місто-музей, таємничий і незабутній, із струмуючими вулицями-каналами, головним з яких є Великий канал, викликав у всі століття захват у поетів, музикантів, художників від Байрона до Фосколо, від Каналетто до Канови і Вагнера. Великий канал – то прозорий і спокійний, то здіймається піною, то похмурий, залежно від колориту неба і від сезону – художник запам’ятав як живий, грає сонцем неповторний вигляд чарівною Венеції.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)