За минулі століття людство не переставав шукати еліксир безсмертя, філософський камінь, намагатися винайти машину часу, та хіба мало що ще! Так само як і пошук гармонії – як у собі, так і зовні – завжди був заповітною мрією багатьох представників роду людського.
Мабуть, однією з найбільш гармонійних епох був період класики в історії грецької античності, коли в людях врівноважилися б усе початку: земне і небесне, духовне й тілесне, низьке і високе. Звуки музики теж здатні викликати почуття, близьке до катарсису – духовного потрясіння і очищення душі. Ті, хто чув звуки органу “живцем”, підтвердять ці слова. Органна музика здається неземної, нелюдської.
Чи Не тому художник Френк Діксі назвав картину, на якій зображені двоє – чоловік і жінка, виконуюча щось на органі, саме “Гармонією”? Дівчина гранично одухотворена – вона навіть не дивиться на клавіші під пальцями, ніби звуки з них витягують не вони, а сам Бог. Погляд її спрямований кудись крізь стіни та простір, сама вона не тут, а несеться разом зі звуками в світ мрії і гармонії.
Молодий чоловік уважно спостерігає за самою дівчиною і теж, немов перебуває в якійсь прострації, зображений у позі роденівського мислителя – підперши рукою щоку і спершись на край органу. Простір храму, де, скоріше за все, художник і “підгледів” дану сцену, наповнюється світлом завдяки величезним вітражам. Самі ж вітражі оформлені у вигляді мозаїки, на якій вгадуються фігури Богоматері з немовлям на руках. Таким чином, внутрішній простір готичного храму буквально розсувається на наших очах. В лівому нижньому кутку – ваза з вічнозеленою рослиною. Вона служить як би нагадуванням в мініатюрі: час нікуди не йде, йдемо ми, а природа і мистецтво зостануться вічно.
