Період 1890-х років був відзначений у творчості майстра і виконанням великих замовних робіт по оформленню інтер’єрів. У зборах омського музею зберігається чудовий приклад дослідів Врубеля в монументально-декоративному мистецтві – триптих “Квіти” для московського особняка Олени Дмитрівни Дункер. Ефектна композиція, покликана вирішити простір стелі, складається з мальовничих панно: двох круглих – “Троянди та лілії”, “Жовті троянди” і центрального – “Хризантеми”, найбільшого за розміром і складної за обрисами.
У цьому творі чітко виявляються особливості обдарування митця: оригінальність мислення і вміння бачити красу у звичайному. Звернувшись до одного з найбільш поширених в мистецтві мотивів – дарам Флори, Врубель запропонував свою інтерпретацію теми. Створені ним образи – не стільки прекрасні і реальні квіти, скільки поетичний символ краси, яку дарує світові Природа. Природно, що фоном для них художник вибрав не розкішну зелень вечірнього саду, а таємничий присмерк піднесених небес.
Чіткий малюнок вишуканих квітів уподібнює їх гранях кристалічних структур і в той же час повний жвавості і руху. Благородство стриманого кольору в поєднанні з технікою накладання фарб невеликими виразними мазками надає живопису схожість з мозаїкою з дорогоцінних каменів – визначення, яке стало хрестоматійним в описах творчого почерку майстра.
Врубель робить подвійне відкриття: в природі відкриває ніким ще не помічені фантастичні аспекти, а в старовинному “умовному” мистецтво – життєвість і реалізм. Відданість реальному залишиться до кінця днів символом його віри. Так само як свої гранчасті кристалічні форми він знаходив у структурі природних речей, так у природи викрадав свої надзвичайні барвисті феєричні каскади. Він брав їх у азалій, троянд, орхідей, ірисів, у бархатисто-лілових хмаринок, які бувають на заході, біля золотого вечірнього неба, у гірських порід і самоцвітів, у перламутру, оперення птахів, у снігу і води. Н. А. Прахов згадував: “Блиск металу і особливо переливи кольорів дорогоцінних каменів завжди привертали Врубеля.
Метал він міг спостерігати де завгодно, а дорогоцінні камені – позичкової каси Розмитальского і Дахновича, куди часто приносив в заклад що-небудь з своїх речей. Ось у цій позичкової каси Врубель міг не тільки розглядати через скло вітрини різні дорогоцінні камені, закладені ювелірами, але брати їх купкою в жменю і пересипати з однієї долоні в іншу, милуючись несподіваними кольоровими сполученнями. Це приносило йому величезне задоволення – полонила ні з чим незрівнянна чистота і яскравість тонів. Матеріальна цінність каменів не грала тут ніякої ролі. З таким же інтересом Врубель пересипав з однієї долоні в іншу штучні камені, якими моя сестра обшивала кокошник для маскарадного російського костюма”.
