В. К. Айвазовський, зображуючи морську стихію, виступав не просто талановитим художником, а співаком незвичайною морської природи. Одна з його картин під назвою “Морський пейзаж” так і вабить до себе незрозумілою силою.
В центрі полотна – безмежний морський простір, що плавно переходить в небеса. Ніжно-блакитні тони поступово стають сиреневатой серпанком, за якою можна розгледіти контури величних гір. Хвилі ніби поступово набігають, готуючись напасти на будь-яке судно, яке випадково потрапить в розлючений морську бурю. Незважаючи на хвилювання моря, природа здається умиротвореної і навевающей спокій.
Неможливо не звернути уваги на вітрильник, яскравою плямою виділяється на водній гладі. Тут як не можна до речі на думку спадають рядки Лермонтова про самотнє вітрило, мандрівного по морю. Кораблик немов загубився в морській безодні, і хвилі безжально хлястают за його бортах. Але десь там в блакитній далині, де море сходиться з небом і навіть видно сонячне світло, таїться надія для суденця, що море не поглине його у своїх бездонних глибинах. І вітрильник в гордій самоті спокійно досягне берега.
Яка потужність фарб використана Айвазовським для передачі мінливого настрою моря! Потужні хвилі в своїй кристалічній блакиті набувають у гір синяво-чорний відтінок, де для кораблів криється страшна загроза бути розбитими про скелі. І все ж бурі чекати не доводиться, адже на горизонті вже помітні прояснення.
Таке багатство фарб, показало всю красу морського пейзажу, змушує глядача, відчувати, що кожна деталь картини – це окреме життя, складова невіддільний елемент загальної композиції. В. К. Айвазовський допомагає нам відчути і оцінити морські краси в усьому мінливому характері їх.
