Ця картина флорентинца Понтормо повною мірою дозволяє судити про те, як розуміли завдання живописного розповіді представники маньєризму. В їх картинах крайня суб’єктивність художнього бачення, що виражає себе в навмисному спотворенні пропорцій людського тіла і довільності просторових побудов, поєднується, як правило, із загальним настроєм схвильованості і напруженості, що межує з духовної екзальтацією.
У картині Понтормо сам акт поклоніння Немовляті майже губиться серед безлічі інших епізодів оповідання. Більше того, головна сюжетна лінія наче проходить осторонь від розповіді про волхвів і про принесених ними дари. Нашу увагу одразу ж переключається на вивчення вигляду, звичок і типів облич персонажів, що стоять у натовпі глядачів; саме сюди, по суті, виявляється зміщеним смисловий центр картини.
Слідуючи поглядом уздовж вибудуваної ніби по ланцюжку численної групи глядачів, то ми переносимо нашу увагу в глибину картини, на зображення перспективно трактованої архітектури, то знову звертаємо його на ближній план, де емоційне напруження сягає свого апогею, але знову ж у натовпі глядачів, а не серед головних учасників дії.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)