Ян ван Ейк намалював приїхав до бургундського двору в якості папського легата кардинала Нікколо Альбергати в 1431 році. Ян ван Ейк ретельно переносив на папір риси обличчя, по кілька разів повертався до ліній, не удовлетворявшим його, зазначив в напису колір очей та інші необхідні для живописної роботи подробиці.
Все це зрозуміло підготовчим, чорновим призначенням малюнка. Однак чудово, що майстер не робить жодних спроб виявити характер. Більш того, живописець не прагне визначити образ людини. На відміну від італійців Ян ван Ейк не намагається рішучими штрихами як би вирубати фігуру з простору, наділити її самостійної активністю.
Тут очевидна паралель Гентскому вівтаря; у фігурах Адама і Єви анатомія, конструкція тіла передавалися досить приблизно, тоді як поверхня шкіри – з рідкісною спостережливістю. Увагу ван Ейка приваблює не скульптурна маса голови, а м’яка поступливість старечої шкіри, а якщо говорити про трактування особистості – то не здатність людини до дії, а його індивідуальна міміка.
Сама думка використовувати модель в якості лише сирого матеріалу для художнього узагальнення злякала його своєю еретичностью. Сповнений дещо пізніше художником живописний портрет Альбергати сухіше, жорсткіше, енергійніше. І тут не стільки різниця підготовчого начерку і остаточної роботи, скільки інший підхід до завдань портретування та інше уявлення про людину. Можна вже говорити про образ зображеного Нікколо Альбергати.
Зник перебільшений інтерес до передачі “натуральності” старечої шкіри. Якщо в малюнку Нікколо Альбергати найбільш художньо активної деталлю художника був рот, то тут увагу акцентовано на очах Нікколо Альбергати. Створюється враження, що художник шукає ще не ясні для нього самого, але вже відчуваються їм внутрішні властивості людини, які не можуть бути розкриті шляхом одного лише побожного відтворення живої натури.