В будь-якій мові є прикметники та іменники, міцно пов’язані один з одним, наприклад, заклятий ворог. Іншими епітетами і язик не повернеться назвати той або інший матеріальний предмет.
Попросіть, припустимо, охарактеризувати одним словом годинник – вам дадуть відповідь, що вони бувають чоловічі і жіночі, металеві та електронні, пісочні і настінні. Але, швидше за все, нікому і в голову не прийде назвати годинник м’якими – аж надто такий епітет не підходить і ріже слух. А між тим в ранній творчості великого каталонця Сальвадора Дали тема м’яких і навіть рідких годин варіюється неодноразово.
Причиною тому є камамбер – улюблений м’який сир художника, який він волів на вечерю. Саме сир навів майстра на думку про те, що матерія може бути м’якою, текучого і податливою. Далі вже – справа техніки: взяти кисть, встати за полотно і творчо втілити цю ідею, що Дали і здійснив.
Одна з його робіт так і названа – “М’які годинник”. Годин, власне, двоє. Ті, що подрібніше, намальовані зліва збоку, вони звисають з якоюсь прямокутної площини. У центрі – велика копія, деформована трохи менше. На віддалі – такий же м’який і довгий ключ – явно не від годин. Сам фон – пустеля. Можлива інтерпретація? Як варіант – невблаганність часу, коли, за висловом Анни Ахматової, “іржавіє золото і зотліває сталь, кришиться мармур до смерті все готове”. Що вже говорити про годинник – і вони здаються перед натиском вічності…
(3 votes, average: 4.00 out of 5)