У 1880 році Гоген написав оголену жінку – позувала йому служниця Юстина. У цій оголеною Гоген як можна більш повно висловив те, що відрізняло його від імпресіоністів. Справді, важко знайти що-небудь загальне між жінкою, що сидить на краю дивана і схилила безрадісне обличчя над тканиною, яку вона штопає, і оголеними жінками Ренуара, з їх квітучою і блискучою плоттю! Кисть Ренуара пестить поверхню шкіри. Під пензлем Гогена крізь форми тіла проступає душа.
Ренуар та інші імпресіоністи пишуть зриме, Гоген, свідомо чи ні, намагається писати те, що знаходиться за межами зримого, те, що зриме в якійсь мірі відображає. Ця оголена настільки виділялася на тлі інших творів самого Гогена і його товаришів, що на шостій виставці імпресіоністів у квітні 1881 року в будинку номер 35 по Бульвару Капуцинів, де висіла ця картина, вона надовго прикувала до себе увагу письменника-натураліста Гюїсманса. “У минулому році, – писав Гюісманс, – пане Гоген виставив… серію пейзажів – отакий розріджений, незміцнілий Піссарро. В цьому році р-н Гоген представив твір воістину самостійне, полотно, яке свідчить про незаперечну темпераменті сучасного художника.
Картина називається “Етюд оголеної натури”. Насмілюся стверджувати, що ні у одного з сучасних художників, які працювали над оголеною натурою, з такою силою не звучала правда життя… Ця плоть волає. Ні, це не та рівна, гладка шкіра, без пухирців, цяток і досі, та шкіра, яку всі художники занурюють у чан з рожевою водичкою і потім пропрасовують гарячою праскою. Це червона від крові епідерма, під якою тремтять нервові волокна. І взагалі, скільки правди в кожній частці цього тіла – в толстоватом животі, звисає на стегна, в зморшках під грудьми, що відвисали, обведеної бістром, у вузлуватих колінних суглобах, в кістлявих зап’ястях!.. За довгі роки р-н Гоген перший спробував змалювати сучасну жінку… Йому це цілком вдалося, і він створив безстрашну, правдиву картину”.
Після чого Гюісманс побіжно згадав сім інших картин, дерев’яну “готично сучасну” статуетку і медальйон з фарбованого гіпсу, якими Гоген був представлений на виставці. “Але в пейзажах індивідуальність р-на Гогена поки ще насилу виривається з обіймів його наставника р-на Піссарро”, – писав Гюісманс з легким презирством. Похвали Гюїсманса позбавили Гогена від сумнівів: він художник, справжній художник, а не любитель. Але ці похвали повинні були і збентежити його. Гюісманс загалом-то хвалив його за реалізм, а Гоген, безумовно, відчував по відношенню до реалізму той же інстинктивне сумнів, що і по відношенню до імпресіонізму. По суті, імпресіонізм був спадкоємцем реалізму. В обох випадках мова йшла про те, щоб зображувати “видимі предмети”, щоправда, різними засобами.
Набагато пізніше, коли Гогену стане ясний сенс його власних шукань і він зрозуміє, до чого вони ведуть, він не випадково скаже про імпресіоністів, що вони вели свої пошуки “навколо видимого оці, а не в таємничому центрі думки”. Оголена, восхитившая Гюїсманса, з її важким, непривабливим тілом, з її виразом смутку зовсім не була героїнею натуралістичного “зрізу життя”. Вона була вісницею внутрішнього світу Гогена, того невідомого світу, першим несподіваним проявом якого і було це полотно…”
