В ті часи, коли французький художник Поль Гоген вирішив пов’язати своє життя і долю з життям і долею таитянских аборигенів, на острові, по суті, тривав кам’яний вік, побут і звичаї залишалися тими ж, що в первісності. Життя текло розмірено, на заведений манер. Події були рідкісними.
Ось чому з’являється на одному з пейзажів Гогена вершник сприймається ледь не як чужорідне тіло. Звичайно, людина вже приручила й одомашнили коней, почав використовувати їх мускульну силу як настанову до своєї власної, але все-таки ризикнемо припустити, що кінь для тубільця – що корові сідло. Вже не себе самого зобразив художник в чоловікові, що сидить верхи? Втім, проводжати його з хатини, що намальована збоку, вийшла все ж таки місцева жителька – про це говорять і зачіска, і характер шати.
Окремої уваги заслуговує сам пейзаж, якщо розглядати його ізольовано, у відриві від людських фігур і ще одного коня, що пасеться віддалік. Природа передана в тонах напівфантастичних, нереальних. Що нарочито-декоративне присутній в колориті. При цьому зелень трави і листя явно контрастує з тим фіолетовим відтінком, який надано стовбурах дерев.
