Гліптотека Карлсберга, Копенгаген. “…Гоген знову взявся за пензлі й олівці. Не без праці. “В новому місці мені завжди нелегко пустити в хід машину”. І справді, йому не вистачало головного – розуміння маорийцев, які спостерігали за ним, більш або менш сторонячись його, і відносини з якими у Гогена налагоджувалися дуже повільно. Бентежив його і залитий світлом пейзаж з його різкими, кричущими фарбами. Вони “засліплювали” Гогена, він не наважувався перенести їх в їх справжньому вигляді на полотно.
Якось раз одна з сусідок наважилася зайти до хатини до Гогену, щоб подивитися на картини, приколоті до стін – це були репродукції з картин Мане, італійських примітивістів та японських художників, які Гоген повісив поруч з фотографіями Метти і дітей. Він скористався цим візитом, щоб зробити начерк портрета таитянки. Але вона скривилася, сказала “айта!” і зникла, однак незабаром повернулася – вона йшла, щоб переодягнутися в ошатне плаття і увіткнути в волосся квітку. Жінка погодилася позувати художнику.
Нарешті Гогену випала нагода вивчити маорійська особа. Він писав таитянку з такою пристрастю, що сам зізнавався: писання такого портрета для нього було рівнозначне “фізичній володіння”. “Я вклав у цей портрет все, що моє серце дозволило побачити очам, і в особливості, напевно, те, чого одним очам не побачити”. Відтепер Гогену буде легше працювати. Написавши цей портрет, він відчув себе маорийцем..”
(2 votes, average: 4.00 out of 5)